Що означає для Вас ‒ жити? Отримувати задоволення, створювати речі, дізнаватися нове, зростати, мислити?.. Хтось, можливо, навіть пригадає якісь визначення з біології та скаже, що ріст та розвиток ‒ неодмінні ознаки життя.
Наші діти також ростуть та розвиваються, вдома та в школі. Зрозуміло, що батькам хочеться, щоб розвиток дітей проходив на найвищому рівні, адже від цього залежить самореалізація та майбутнє особистості. Не маючи змоги відстежувати зміни в розвитку дитини 24 години на добу, ми довіряємо спостереженням тих людей, що спілкуються з сином або донькою поза сімейним колом ‒ вихователям, вчителям, викладачам. В свою чергу, шкільний вчитель, не маючи часу на довге спілкування з батьками, передає інформацію про прогрес дитини у формі балів ‒ оцінки. Отже, в шкільної оцінки початкова функція ‒ забезпечити зворотній зв'язок, завдяки якому батьки та сама дитина зрозуміють, наскільки успішно відбувається розвиток тих чи інших навичок та здібностей. Більшість батьків так чи інакше вірить в об'єктивність оцінок, і часто навіть ті, хто ставляться до цього скептично, все одно не проти бачити в щоденниках дітей високі бали: це ж позитивно виділяє дитину на фоні однолітків, а також втішає батьків тим, що таки вказує на рівень знань (чи об'єктивно ‒ це вже інше питання).
Але в твердженні "позитивна оцінка = успішний розвиток" криється похибка. Постійні високі бали можуть розслабити учня, а постійні низькі ‒ відбити всяке бажання вчити предмет. Розвиток ‒ це взагалі процес не безхмарний і не завжди приємний, на його шляху трапляються неминучі кризи та помилки. Надаючи оцінкам надмірного значення, ми тим самим відбираємо в дитини право на помилку. А хіба можливе навчання, освоєння нових навичок без помилок? Чи всі ми з першого разу безпомилково заговорили іноземною мовою, навчилися розв'язувати математичні задачі та розуміли складні тексти?
Нікому не спаде на думку сварити однорічну дитину, що вчиться ходити та час від часу падає, але чомусь, коли ця дитина дорослішає, батьки впадають у відчай, побачивши в її зошиті 10 виправлень в трьох задачах. З такої реакції дитина, на жаль, розуміє, що: 1) її помилки засмучують батьків (а щасливі батьки ‒ це мрія кожного сина та доньки) 2) здатність дитини розв'язати задачу ‒ для батьків більш цінна, ніж ця дитина як особистість, її почуття. Як результат: самооцінка дитини знижується, розвивається хронічний страх помилок, а з нього ‒ і "комплекс відмінника", що робить дитину залежною від чужих оцінок і в дорослому віці (тоді, коли варто було б покладатися на адекватне знання про себе на основі своїх реальних вмінь та навичок, а не на основі того, ЩО про твої вміння говорять інші). Тож дитина, що поставила головним своїм пріоритетом оцінки, на довгі роки забороняє собі помилятися, а отже діяти. Перефразовуючи відому фразу Р. Декарта "мислю, отже існую", я б сказала: "мислю, отже помиляюсь, помиляюсь, отже живу". Дайте собі та дитині це право: на навчання через помилки, на живий розвиток, завдяки якому з'являється Особистість ‒ неідеальна, але така, що може змінити світ довкола себе на краще.
Частіше нагадуйте дітям фразу З. Фройда: "Єдина людина, з якою ви маєте порівнювати себе ‒ це ви в минулому. І єдина людина, від якої ви маєте стати кращим, ‒ це той, ким ви є зараз". Оцінювати себе правильно може тільки людина з адекватною самооцінкою ‒ давайте допоможемо дітям її сформувати!
Автор: Raisa Savchenko
